I want to fucking tear you apart
“Хто тут?”
Сидіти на камені на березі ріки, звісивши ноги в теплу воду.
Камінь нагрівся за жаркий день, і, хоч сонце вже сідає, сидіти тут тепло і затишно.
Чути тільки воду, або це просто кров біжить вже спокійним ритмом, монотонно, заспокоюючи тебе.
(Це іще із маминого заколисування - якщо щось повторюється, то це заспокоює, і не обов’язково, щоб повторювалося щось хороше. Передбачуваність несе ілюзорну впевненість, що система передбачення працює, ти контролюєш ситуацію, що все буде добре)
Заспокоєння. Перестають дрижати руки. Епілептичні синусоїди думок збігаються в точку спокою. Невже ти досяг його?
Навколо тихо, навколо ні душі. Самотність або свобода – на вибір.
Спостерігати тишу. Спостерігаєш, як час тече тобою, розгладжує тривоги і полірує гострі кути того, що ти вважаєш собою. Перетирає каміння принципу в дрібний пісок адаптації.
В тиші свідомості нарешті все гладко. Увазі немає за що зачепитися, і вона, мов ковзаняр в тихому океані льодовикового періоду, розігналася до такої швидкості, що немає можливості сказати чи рухається вона взагалі.
Суєту подолано. Вічність досягнуто.
Нуль.
І от крізь вічну тишу нічого знову пробивається світло сідаючого сонця, легка прохолода вітерця, запахи водорослів, напіврозложених трупів риб і панцирів крабів, тепло каменю, звуки води - мільярд усього того, про що ти забув. І самотність.
Хто тут? Де ти був? Що сталося? Чому ти тут сидиш?
Що у тебе залишилося?
Чого не вистачало тобі, що ти нахапався усіх цих вражень, перших-ліпших майбутніх спогадів та людей? Куди зникло оте все, що ти будував, як скарабей, штовхаючи перед себе цю купу лайна, не бачачи нічого крім неї, рухаючись туди, куди легше її штовхати?
Що у тебе залишилося тепер?
Дурень думкою багатіє, а ти спогадами. У тебе і лишилася всього лиш пам’ять. Та пам’ять, що не давала тобі зійти із твого шляху, хоча складалася лише із послідовності рухів, раніше кольорових образів, більше неживих звуків, миттю зникаючих запахів, проте в основному тільки вражень.
Тепер залишається згадувати. Намагатися оживити те, заради чого ти усе це пережив.
Осінь
Минулої осені ти є звичайною людиною без особливих прикмет. Здавалося, у тебе є все необхідне: тіло, сприятливі умови для життя, джерела енергії і чисті шкарпетки.
Проте чогось все ж не вистачає.
Аналізатори час від часу загораються тривожним сигналом: аналізувати нічого. Нам нудно. Зроби із цим щось.
Оця постійна недостача, як легкий голод, поступово робить свою темну справу, змінюючи твоє сприйняття, змінюючи того, хто сприймає. Порівнюєш себе із іншими, раптом розвиднюється, стає очевидно: не вистачає партнера. Що це і навіщо - знати не обов’язково, головне – знайти його, а там розберешся, казали вони.
Хто шукає, той знаходить, а особливо добре це вдається тим, хто не знає чого шукає.
В момент, коли настає пора дощів і туманів, і потреба в партнері для прогулянок вогкими садами чи мокрими площами доходить апогею, замучений очікуванням розум виокремлює із натовпу її – і тепле задоволення розливається тілом.
Вона ступає легко і невпевнено, як повний антонім солдата, що повертається після останнього дня муштри додому до батьків і - чому ні – раптом саме до неї. Проте солдата немає, є лиш його антонім, і антонім цей навіть не знаючи того захоплює у полон твою душу, як потім будеш згадувати ти. Так, як захоплює усі душі, бо душа є лиш те, що хоче захопитися.
Лише плаття, лише непевна хода, лише вигляд зі спини. Цього виявилялося досить.
Ти завжди любиш шпигунські романи. Там герой мужній, спритний, статечний - коротше, за усіма ознаками хороший варіант існування чоловіка. Тож, поводячись як він, можеш спокійно претендувати на його статус в очах інших. Прикладаючи цей принцип до конкретної ситуації, ти просто йдеш за нею, впевнено і бездумно, вже знаючи, що не злякається.
А чого лякатися - ви в тумані. Всі ваші страхи м’яко замотані в пупьірчату плівку, залишилося лише торкнутися її і випустити сховане в ній.
Ти йдеш слідом.
Ти чітко відчуваєш, як всі твої особистісні характеристики, вся ця соціальна провина і гра в образ відпадають він тебе кусками як підсохла багнюка. Відчуваєш, як твій перевертень настовбурчує шерсть і гарчить в очікуванні своєї черги пожити. Передчуваєш радість звільнення, перетворення і буття в іншому аспекті.
Вона все ще не підозрює, що вже володіє тобою, що вже відіслала тобі команду на зближення, штурм і взяття заручників.
Туман - це те, на що перетворюються твої спогади.
У такому тумані трапилося все.
Зима
Тепер ночі довші, але світліші, наче темряву розмазали тоншим шаром по більшому часу. Вночі тихо, чути тільки тріскіт морозу та звуки, котрі утворюються тертям шкіри об шкіру. Таке тертя дає максимум тепла, все із якого як-не-як зникне в світлій темряві ночі.
Ти знаєш це все, ти прагнеш цього, ти не пручаєшся зимі. Ти знаєш, що так буде, не знаєш лише коли, і даєш фракталу розкрутитися глибше.
Зустріти її - не проблема. Вона поважає символи у своєму телефоні, і майже завжди приймає до уваги інструкції, що надходять через них.
Цього разу інструкції були наступними: Зустрінемося сьогодні на заході? Це таки її улюблена пора, якщо про неї взагалі щось можна було сказати із упевненістю.
Вона прийшла із випередженням, ти бачиш наближаючись, як вона чекає тебе, намагаючись зловити велику лапату сніжинку на язик.
Вона - піщинка із піщаного годинника, нею можна було міряти час. Проте сама вона не має жодного стосунку до часу, стосунок вона має до вічності, що виникає в очах спостерігача на вічність спостерігання.
Андріївський узвіз - хороше місце для зустрічей із первинним.
Ви йдете на гору, до капища.
Дорогою вам трапляються будинки, що миттю ховаються за плями світла на фасаді, сходи, що реагують адаптацією часу підйому до швидкості хотьби, а також звичайні дерева.
Випадковий спогад про неї: невідомо скільки їй років. Це було її особливістю, ніколи не знаєш скільки їй зараз - це залежить лише від години, коли вона прокинеться.
Це тішить. Невже їй дійсно ніколи не буде 25?
Капище - це місце, де відьми набирають сили. Сила буде потрібна сьогодні. Короткої прогулянки навколо власне капища і декількох стрибків по круглих каменях цілком вистачало для повної зарядки.
Ви стоїте в темряві, практикуєтеся в зупинці часу. Це просто - досить відчути тишу навколо, усвідомити, що ви поруч, відчути як пульсує перпендикулярна поляризація часу в тобі, і паралельна в ній, і торкнутися один одного. Спалах безмежжя буде доказом, що все спрацювало.
Ви спускаєтеся вниз, тримаючи в руках по цигарці та один одного. Такою формацією ви дібралися до теплого місця із ліжком та інтернетом, в якому ти проводиш ночі.
Знявши із неї увесь одяг ти кладеш її на ліжко, вимикаєш світло і лягаєш поруч.
Ти лежиш і чекаєш відчуття, що відчуваєш її.
Ти наче нутром чуєш, як вона пульсує.
Шкіра дрижить, в тихому спокої тіла вже немає.
Між думками довжелезні паузи, на які розтяується час.
Ти насолоджуєшся передчуттям трансформації.
В якийсь момент ти торкаєшся її, і ледь чутний дотик відгукується в чужому тілі шепотом гусячої шкіри. Ти бачиш, як вона дихає.
Час от-от лусне, чекати більше немає чим. Вовк! Вовк!
Світ складається із відчуттів.
Ось ви перетворюєтеся на два дзеркала, між ними спалахує іскра. Ви відбиваєте світло один одному, і з кожним разом все потужніший потік виривається із однієї половини на іншу і назад, доки дзеркала можуть витримати. Зовнішньому спостерігачу могло багато чого видатись, проте тільки в дзеркалах можна було розгледіти, як вигинається простір і час, все більше і більше і так до моменту, коли крик розкроїв одне із дзеркал, провокуючи вибух надмірної сили.
Ви лежите під обломками будівлі, серед бетонних плит і шматків цегли. Тихо осідає пил і пара, догорають гардини, десь здалеку чути зойки сирен.
Ти відкриваєш очі. Першим приходить усвідомлення того, що ти і вона лежите обіймаючись; дрижачими безсилими руками ледь торкаєтеся одна одного, виймаєте із тіл скалки дзеркал, цілуєте рани.
Інколи в такі моменти тихо. Інколи чути сміх.
Просто перебувати поруч із нею було цілком достатньо, усі решта потреби відходять на другий план. Відчуття її шкіри наповнюють тебе спокоєм, тишею, зародками радості. Часто все ж із цього спокою зароджувалася пристрасть, така пекуча, що можна випадково зламати зуб. Коливання спокій-пристрасть красивою синусоїдою гойдає тебе навколо точки абсолютного щастя.
Від неї мокріють простині. В цій ніжності, захопленості рухом, ти на години забуваєш, що вона - пісок. Ти не можеш мати її всю, як не можеш мати увесь пісок одразу. Тобі видається, що тобі видалась певна порція її на твою радість, а сама вона вся так і залишається не твоя, і навіть не своя.
Зима минає. Ти і вона часто гуляєте порожнім парком, не пропускаючи вечірні снігопади. Сніжинки в світлі ліхтарів кружляють в повному хаосі, злипають одна із одною або ні, вітер крутить ними по-всякому.
Вона любить дивитися як паде сніг. Буває, стане перед вікном, і дивиться, і думає, і насолоджується. Сніг, крізь шкіру і скло, просякає її тіло, теплими хвилями коливається десь всередині лиш для того, щоби залишитися голочками холоду ETERNITY в занімілих пальцях.
А ще вона літає в космос. Любить бувати іншими істотами і відчувати єдність зі всім живим.
Вона неймовірна.
Весна
Перші трави зринають у ній світлою радістю смарагдової зелені. Вже зовсім скоро можна буде зняти увесь непотріб одягу і підставити тіло сонцю, теплу і почати набирати променистої радості на наступну зиму. На зиму часто все одно не вистачає, бо велика частина запасів розходиться в темний час доби. Проте через це все одно не сумно.
Найбільше весняне задоволення - спостерігати її кожного разу в новому одязі. Сукенки, спіднички, платтячка, футболки та решта полотняних виробів часто валяються скрізь по підлозі.
Ти береш її в ліс.
В тиші та вогкості відсутності людей прокидається в тобі первинне, щось від древньої людини. Боятися темряви і ховатися в ній, шукати їжу і притулок, губитися в хащах, ходити тихо і не порушувати того, як є. Приймати все таким, як є. Приймаєш її, таку, як є, смертельними дозами. ЇЇ достеменну присутність в даному моменті і безперечну відсутність в ілюзорності планів і сподівань. Така, як є зараз. Вся, зараз. До дрижаків, до мурашок по шкірі, чорних чи кусючих червоних.
Навколо так мало штучного, що все, що відбувається, просто сочиться реальністю. Все настільки яскраве і пронизане справжністю, що перескакує через безкінечність у цілковиту казку.
Цього разу - Червона шапочка.
Дівчинка гуляє темним лісом. За деревами на неї чатує вовк.
Ти береш її в лісі.
Думки про неї завжди кружляють на орбіті твоєї свідомості, ти ніколи не почуваєшся сам. Траплялося й таке, що якась зальотна комета імені її на декілька хвилин випалить в тобі половину живого. Наприклад, якщо флуктуація вакууму спричинить думку про те, чим вона займається, коли твоя смс не в змозі викликати її.
Жодної імовірності зворотнього, в такі моменти вона дивиться захопленими очима на іншого. А він не підозрює, що це погляд не йому, а тому, чим він міг би бути, в той час як сам погляд перетворює його на щось інше, кожного разу однакове.
Її горизонт подій - світлова наносекунда. Підійди ближче, і ти вже не повернешся.
Вона потерпає від нерозуміння. Люди шукають в ній відображення себе; і знаходять. Спілкуються із її барельєфом на внутрішній стороні їх сфери сприйняття, абсолютно точно знають із чого він складається і навіщо поводиться так, як вони побачили.
Добре, що нікого крім них це не займає - ти і вона можете вчасно зробити крок назад і побачити, що звукові коливання повітря - не єдине, чим можна насолоджуватися протягом вашого перебування тут.
Від її “так” вилітають шибки у сусідніх будинках.
Літо
Гаряча пора. Вона все ще не йде тобі з толови. Вона чудова - від пальчиків маленьких ніжок до останньої антени-волосинки, із якої вона пускає блискавки радості у всіх навколо.
Вона обожнює літо - можна спокійно мати на собі не більше трьох елементів одягу, і вільно стрибати у всі фонтани, не зважаючи на брудну воду і осудливо-збуджені погляди натовпу.
Ти навіть не знаєш, яка стихія краще відображає її - вона гарячіша за вогонь, вона обожнює воду, вона мінлива і миттю може стати буревієм, вона сформована в своїй пісочній безформенності. Проте літо - це той час, коли всі ці аспекти розквітають у ній на повну силу, і чим далі піднімається середньодобова температура, тим яскравіше палає її радість.
Літня спека запліднює небо, воно стає дратівливим і смурним. Буває, нажене грозових хмар повні обійми, і давай стискати доки хмари не народять. Зараз якраз такий момент. Ви підготувалися - велосипеди знають де є безкрайні поля-луки високої трави, і за нехитрий техогляд радо показали вам дорогу. Крутиш педалі, а сам дивишся на небо. Тужся, ще. Ще трішки, ми вже тут, чекаємо.
Зіскакуєте на власні ноги, і бігом кудись вглиб безкраю, де немає і близького розуміння де ти, бігом, доки можеш бігти, назустріч зливі. Поруч увесь час вона - як посмішка чешира, не відстає, хоч ти і не тікаєш.
Торкатися її, відчувати її тіло, підкинути її над головою чи нести на руках, танцювати неясний танець під рваний ритм грому. Розмір має значення.
І ось, знову дотик темпоральної анігіляції. Сфери рідини зависають у повітрі. Ви в зйомках космічної сцени. Ви минаєте зорі. Входите в підпростір. Розсікаєте безмежні порножнечі за частки секунд, поспішаєте із усіх сил, аби встигнути побачити вибух наднової.
Ви мокрі, ви смієтеся.
Її настрій визначити просто. Голос її чітко відображає його - чим радісніше нутро її, тим далі її чутно, і не лише вухами.
Всі її риси, дрібні недоваги і великі доліки, як пісчинки в годиннику, щодня перетікають через вузьке зараз, кожного разу у новому порядку, а через його скло щодня видиться новий малюнок особистості, дивний, щоразу новий і непередбачуваний.
Ти тепер пахнеш нею. Коли б не понюхав свої руки, хіба як не одразу після отруйного мила, ти відчуваєш її запах. Розуміючи, що ти не пес, і так добре розрізняти запахи наврядчи можливо, залишається змиритися, що цей запах, на рівні із всією іншою нею, є твоїм витвором - страшно, деміургічно, тимчасово.
Вона ж проникла своїми тоненькими руками в твою грудину і ніжно стискає твоє серце - інколи примушує його битися швидше, та частіше гасить до солодкої зупинки.
Не любити її неможливо. Саме в такому формулюванні.
І раптом ти розумієш, що саме за цією любов’ю ти вже давно не бачиш себе. Десь по дорозі між твоїм “хочу” і її “так” ти загубив відчуття себе. Ти живеш очікуванням чергової зустрічі, і настрій твій все частіше відображає її раптовість.
Ти йшов сюди за вільним вибором, і з обіцянкою собі залишитися вільним. Невже ти знову обдурив сам себе? Коли ти дозволив народитися цьому андрогіну?
First things first, що таке свобода? Віка-всезнайка формулює так:
Свобода — можливість чинити вибір відповідно до своїх бажань, інтересів і цілей на основі знання об'єктивної дійсності. Відсутність вибору, варіантів розходження події рівносильна відсутністю свободи, неволі, рабству. У цьому значенні, поняття «свобода» протилежно поняттю «необхідність».
На жаль, як і будь-яке визначення, це ставить більше питань, аніж відповідей.
1. можливість чинити вибір відповідно до своїх бажань
Ти робиш те, що робиш, тому, що ти цього хочеш? Чи тому, що без цього не можеш? Якщо ти без чогось не можеш, тобі необхідно позбутися його, аби набути свободу?
2. на основі знання об'єктивної дійсності
З чого ти взяв, що знаєш як воно насправді?
3. відсутність варіантів розходження події - відсутність свободи
Відсутність субоптимального варіанту знищує свободу?
4. поняття «необхідність» протилежне поняттю «свобода»
Чи дійсно те, що ти обираєш, необхідне тобі? Навіщо тобі це все?
І взагалі, яка є вища цінність у свободі, що ти її так прагнеш?
Блядські ці питання зайобують.
Будь-який вибір зменшує свободу в одному місці, і збільшує її в іншому. Ось так от.
Гаразд, спишемо це відхилення на розгерметизацію внутрішньочерепної порожнечі, космос - це не жарти.
Методи розуму суть тактичні інструменти, стратегічним же інструментом є відчуття. Або ти так хочеш думати, бо це єдине, що не дає зійти з розуму при бажанні осягнути все, що відбувається.
Осінь
Дивно, як люди прив’язані до погоди. Дехто намагається пручатися, проте зайві зусилля приносять лише виснаження. А ти підстроюєшся під ситуацію, так простіше - дощ не стане снігом, як би ти не злився, а радіти звуку дощу тобі, крім тебе, ніхто не забороняє.
Осінь - це повільне літо. Концентрація всього плавно знижується.
Правда, це не стосується тебе і її. Ваших дотиків чи всього, що є тепер тобою.
Цього разу ти чекаєш її біля ріки. Ти сидиш, спокійний, врівноважений і щасливий.
Ось і її хвилююча постать - перестрибує із каменя на камінь, гойдається, не поспішає. За спиною рюкзак, шлейки впиваються в плечі, наче там цегла. Звідси не видно.
Вона займає все більшу частину поля зору, тож ти робиш висновок, що вона вже зовсім близько - не може ж вона так швидко рости.
Вона радісна, її посмішка розтягує твої вуста увідповідь. Цілувати її, хоч і поспіхом, хоч і формально, хоч і подумки - це прекрасно.
Вона кидає важчезний рюкзак на землю, ти відчуваєш, як кришиться камінь і прогинається ґрунт під ним. Вона дістає із рюкзака книгу. Просто книгу? Хіба може вона бути така важка? Очевидно, це якась важлива книга, і вага її не лише в масі.
Хочеш, я погадаю тобі? Назви сторінку і номер рядка.
Наностоліття хвилювання минуло. Сторінка 314, рядок 5 зверху.
Вона посміхається і починає шукати координати твоєї долі.
“Осінь - час відпускати тих, кого кохаєш”.
Ні, це якась фігня. Хіба все зі мною? Це мабуть якийсь дурний сон, чи знову тепловий удар.
Стоп, я проти. Я не погоджуюся. Ні ні ні! Якого дідька ця книга вирішила за мене? Я не збираюся це терпіти, ні!
Будь-що, тільки не це. Хай увесь світ пропаде, тільки не це!
Сука, сука, сука… Нафіг блять ну що за нахуй…
Але ж було класно. Воно закінчилося, але ж було класно. Більше ніколи в житті такого не буде, але ж було класно.
Пісок тікає крізь пальці, і ти нарешті знову бачиш себе.
Ти закриваєш очі.
Її рука в твоєму волоссі назначає все на світі незначним.
Ти намагаєшся заспокоїтися, ти вслухаєшся у її стихаючі кроки.
Ти сидиш на камені на березі ріки, звісивши ноги в теплу воду.
Немає коментарів:
Дописати коментар