Чого ти хочеш? Що ти відчуваєш?
Я, про яке можна знати чи говорити, є лиш на той момент, доки про нього йдеться.
Маючи всю пам'ять, те миттєве я забирає на себе всю вічність існування, вирішує/створює проблеми, про які нижче, і зникає назавжди, приносячи лише біль.
Я, що є синонімом розуму думаючого, виникає лише в момент питання: що я маю зробити? що я думаю про це?
Кожного разу інше, хоч і схоже на попереднє, проте відповідальності за попереднє не відчуває.
Розум же проявляється в двох фазах: думаючий і діючий.
Діючий вирішує тактичні завдання - як реалізувати той чи інший план, те, що ми тренуємо в собі.
Думаючий же покликаний ставити/розпізнавати ці задачі, проте лиш плодить дихотомії, намагаючись поділити світ на погане і хороше.
Треба уникнути поганого і прийти в хороше, передбачити всі можливі трабли і порішати наперед, "там чекає нас пздц, нада шота рішать"
Він, як компас, постійно вказує на "краще", тим самим обзиваючи дійсність не настільки хорошою, як вона могла би бути. Ідеалізуючи можливе, він не дає змоги насолодитись існуючим, а отже, породжує постійний біль від неможливості набути "прекрасне те", якого, імовірно, насправді немає.
Задачі ж виникають самі по собі, без потреби їх планувати - просто вирішуй по мірі появи.
Таким чином, я постійно перебуває в напруженні, відмовляючись від теперішнього на користь звісно кращого майбутнього (забуваючи, що теперішнє і є вчорашнім майбутнім, заради якого віддано вчорашнє тепер), та в муках неможливості досягнути нарешті того, заради чого все віддано.
Крок номер один:
відмовитися від дихотомій: зовні є події, хороші вони чи ні є лиш всередині, не назначати речі хорошим чи поганим, спробувати сприйняти їх як вони є, а не через призму пам'яті.
Хз як це зробити, проте
Человек есть то, что дóлжно превзойти.
Немає коментарів:
Дописати коментар